«Донецьк — це люди, яких там не лишилося»: В’ячеслав Верховський про втрачені міста й мову

В’ячеслав Верховський — знайоме багатьом ім’я серед тих, хто колись жив на сході України. У серпні 2014-го він із родиною залишив Донецьк, сподіваючись невдовзі повернутися. Натомість переїхав до Бердянська, а 2019-го, відчувши, що «русский мир» дістанеться й туди, осів у Києві.

Каже: від Донецька в нього майже нічого не лишилося. Бо Донецьк — це люди, а близьких там уже не залишилося. Хіба двоє однодумців — один у Донецьку, один у Макіївці. «Люди української орієнтації. Свої. Напевно, знаєте і ви. Але щоб їхнє життя не наражати на небезпеку, називати їх не буду», — пояснює він.

На запитання, чи сумує за містом, відповідає коротко: «Ні. Місто стало чужим». А коли знайомиться з новими людьми, географічно не представляється — вважає, що якщо він цікавий, то сам по собі, а якщо ні, то Донецьк уже навряд чи допоможе.

Окрема тема розмови — російська мова й культура в Україні. Верховський досі пише російською, хоча не виключає, що з часом перейде на українську. Він наводить слова покійного правозахисника Семена Глузмана: «Русский — это мой язык. Не Путина, а мой. Вон, Гитлер говорил по-немецки, но кроме него были Гете, Гейне и Томас Манн». І додає думку української поетеси Ірини Евси про те, що «ни язык, ни литература виноватыми быть не могут» — винні ті, хто використовує їх для вбивств.

Верховський переконаний: не варто зносити пам’ятники чи відмовлятися від мистецтва лише тому, що воно створене росіянами. Нагадує, що в Києві зберігається портрет Чуковського пензля Ігоря Грабаря — у Національному музеї «Київська картинна галерея». Сам він зумів отримати фото цієї роботи, щоб розповісти історію про складні стосунки письменника й художника.

Питають Верховського і про те, чи змінимося ми після війни. Він відповідає: людина не змінюється, реакції на схожі події повторюються, але «ніщо не повторюється». І додає: «Жити в неповторному світі, незважаючи ні на що, мені дуже подобається».

Згадує він і про буденні страхи війни: як одного разу не встиг на метро через тривогу, ловив машину без грошей і пообіцяв водієві заспівати. Не заспівав, а вранці побачив фото зруйнованого будинку, схожого на його власний. Його дім уцілів, але та пісня, яку він так і не виконав, лишилася з ним назавжди.

Відповідаючи на питання про аудиторію, Верховський зізнається: у фейсбуці його читають від п’яти до п’ятдесяти людей. «Мені вистачає», — каже він.