«Коли рятуєш тварин, то ніби рятуєш себе»: історія волонтерки з Донеччини, яка оселилася на Черкащині

Анна Андрієвська родом з Авдіївки на Донеччині. Після повномасштабного вторгнення вона виїхала з Донеччини, деякий час була у Львові, потім у Яремчі, а зрештою оселилася на Черкащині. У Черкасах і почала волонтерити в притулку для безпритульних тварин.

За її словами, спершу вона дізналася про притулок і захотіла вигуляти собак. «Це мені дуже допомогло емоційно. Я їх годувала, соціалізувала, тобто під час вигулу коригували їхню поведінку. Це мені дуже подобалось. Також я прибирала вольєри. Для мене дуже важливо годування собак, щоб вони були здорові. Це моє», — розповіла волонтерка.

Любов до тварин їй прищепили батьки — у них були породисті собаки, і родина багато їздила на виставки.

Відвідувати підопічних у притулку можна лише у суботу та неділю. Тож у п'ятницю Анна готує кашу з м'ясом. Зараз готувати в самому притулку вже не можна, але є тварини, які живуть на вулицях і потребують турботи. Крім того, на підприємстві, де вона працює, у неї троє підопічних — їх періодично лікує, годує й опікується. Одному з них торік знадобилася операція з видалення доброякісної пухлини. «Коли рятуєш тварин, то ти ніби спасаєш себе», — додала вона.

Війна для Анни почалася ще у 2014 році, відтоді постійні переїзди стали частиною її життя. Через це їй особливо близькі покинуті та евакуйовані тварини. З новим місцем проживання змінювалася й робота: спочатку вона була будівельницею, потім менеджеркою із постачання, а зараз працює кошторисницею ремонтно-механічної дільниці.

Початок повномасштабного вторгнення вона зустріла у Сіверськодонецьку на Луганщині. «Спочатку не дуже злякалася. Я думала, що як в Авдіївці, буде активна фаза, а потім — якесь дипломатичне перемирʼя. Гадала, що перечекаю, тому що кожен раз переїжджати з міста у місто — це дуже важко фізично і морально, бо щоразу починаєш усе з нуля», — пригадала Анна. У Сіверськодонецьку вона чекала приблизно до травня, тоді виїхала до Львова, де пробула близько тижня. Згодом їй запропонували евакуюватися в Яремчу, в монастир, де вона жила місяць-півтора. Далі були Черкаси — там працював філіал підприємства, на якому вона працювала у Сіверськодонецьку.

Волонтерством Анна займається два роки. Спершу вирішила збирати корм для собак: у магазинах м'ясні субпродукти мають триденний термін використання, але після термообробки їх ще можна вживати. Побачивши, скільки таких продуктів може пропасти, вона почала шукати притулки. «Ми вивозили на тиждень десь 20 кілограмів до притулку. Так я познайомилася з іншими волонтерками й прийшла перший раз на вигул. Це було дуже багато емоцій. Перші три рази для мене були дуже важкі через емоційний стан: я постійно обіймала собак і плакала», — розповіла вона. Згодом, за її словами, стає легше від того, що можеш допомагати: «Тебе чекають щоразу ці хвостики, ці мордашки. Так стає набагато легше. Це як якийсь релакс для мене».

Нині в Анни троє підопічних собак на підприємстві та близько 12 — у притулку. Двох із них звати Тайра і Лакі. «Лакі — моя землячка, тому я не могла пройти повз. Вона дуже комунікабельна і розумна, так само як і Тайра», — каже волонтерка. Одну з собак вона возила на операцію з Черкас до Сміли. «Пес — гібрид вівчарки. Я була здивована, як він все переніс: дивився в очі та вірив, що нічого поганого йому не зроблю. І після операції, коли він отямився від наркозу, то спочатку поглянув на мене і лизнув руку», — пригадала Анна. Іншу собаку нещодавно возила в грумінг-салон за акцією до дня безпритульних тварин — там вона поводилася зовсім інакше, ніж на підприємстві, і терпляче витримала п'ять годин. За словами Анни, тварина не народжується вихованою, а стає такою завдяки господарям.

За два роки деякі підопічні волонтерки вже знайшли родини. «Були підопічні, які знайшли дім завдяки волонтерам, бо мене немає в соцмережах. Це був сусід нашої Тайри, його звати Пірат. Також була Ліса, яка мені дуже подобалася. Коли її забрали, я, мабуть, близько доби проплакала. Хоча розуміла, що вона попала в добрі, турботливі та люблячі руки. Але, мабуть, до останнього сподівалася, що цією хазяйкою все ж таки буду я», — поділилася вона.

Анна мріє про власний будинок, як колись мала в Авдіївці, щоб забрати до себе кількох собак і кішок. «Якщо можеш прогодувати дві, то в принципі, п'ять — теж не так важко. Для мене це був би такий душевний комфорт», — сказала волонтерка. Вона планує й надалі допомагати тваринам і хотіла б, щоб люди були відкритішими одне до одного: «Щоб могли довіряти одне одному, бо щира відкритість і довіра формує характер в позитивному напрямку».