Життя «після перемоги»: луганчанам розповіли про синдром відкладеного життя

Багато луганчан, які через війну опинилися далеко від рідного міста, звикли відкладати справжнє життя на потім. «Ось закінчиться війна — тоді й почну жити», — така думка часто лунає серед переселенців. Психотерапевтка Аліна Шумак пояснює: це може бути проявом синдрому відкладеного життя.

Особливість цього стану — сприйняття теперішнього як чогось тимчасового, несправжнього. Людина ніби перечікує життя, вважаючи його «перевалочним пунктом». Справжнє ж, на її думку, почнеться лише після якоїсь ключової події — для багатьох зараз це перемога.

«Досягнення великої мети вимагає багато зусиль, часу та сконцентрованості. Тому коли ми йдемо до певної цілі, можемо нехтувати іншими потребами», — зазначає Шумак. Важливо розрізняти свідомий вибір і справжній синдром. Якщо людина, наприклад, вирішує не купувати нову сукню, а задонатити на ЗСУ, і відчуває від цього задоволення — це здорове рішення. А от якщо вона забороняє собі задоволення через відчуття «неправильності», обіцяючи порадувати себе «після перемоги», — це вже тривожний дзвіночок.

Синдром найчастіше проявляється у трьох типів людей. Перші — ті, хто фанатично йдуть до мети, обмежуючи себе в усьому. Другі — ті, хто відкладає власні мрії заради чужих цілей, наприклад, у сімейних парах. Треті — люди, які просто вичікують, сподіваючись, що життя зміниться само собою.

Особливо вразливі до цього стану луганчани, які стали внутрішньо переміщеними особами. Психологи радять: навіть на новому місці варто створювати хоча б мінімальний комфорт — купити нову чашку чи зручну подушку. Це допомагає зібратися з думками й не втратити відчуття реальності.

«Поставте собі запитання: "Що я можу зробити для себе сьогодні, щоб відчути себе живим?"» — радить Аліна Шумак. Навіть проста прогулянка з близькими чи спільна поїздка на велосипедах можуть повернути фарби у сьогодення.