Донбас — не «червоний пояс»: факти про український рух на Луганщині
Луганщина і Донеччина мають глибоке українське коріння — від словника Грінченка до підпілля ОУН і шахтарських протестів. Ось кілька фактів, які руйнують міф про «винятково червоний» схід.
Про Донбас десятиліттями повторювали один і той самий наратив — мовляв, це суцільно «червоний пояс», де українського ніколи не було. Але історія регіону виглядає інакше.
Учитель з Луганщини Борис Грінченко створив для місцевих школярів абетку й читанку, щоб вони вчили українську. Він же уклав чотиритомний словник на 68 тисяч слів — на початок ХХ століття найповніший український словник.
У 1918–1924 роках на теренах сучасної Луганщини діяли численні повстанські загони, які боролися проти радянської влади. Їхньою соціальною базою було сільське населення: на боці повстанців, за наведеними даними, були 70% козаків і 60% селян-середняків. Людей об'єднувало невдоволення політикою Москви, зокрема продподатком. У військовому донесенні того часу зазначалося: «Радянська влада існує лише біля лінії залізничної колії на відстані гарматного пострілу». А в чекістській довідці йшлося: «У Старобільському районі протягом місяця ріст бандитизму... як місцевих, так і організованих банд значно збільшився. Через це радянської влади практично не існує...». Саме на Луганщині каральні органи вперше застосували провокативні повстанські загони та масовий терор проти місцевих.
У липні 1921 року головнокомандувач збройними силами РСФРР Лев Каменєв у доповіді Леніну визнав успішну діяльність 18 повстанських загонів на Донбасі, які налічували близько 1500 кіннотників.
За часів німецької окупації на Луганщині діяло потужне націоналістичне підпілля, яке очолював професор Бернацький. Було страчено понад сто українських підпільників, а самого Бернацького розстріляли органи НКВС у 1946 році. Останній бункер ОУН на Донбасі викрили восени 1950 року поблизу Горлівки — там знайшли зброю та агітаційні матеріали. У 1953-му в Донецьку викрили групу ОУН(б) на чолі з Василем Підгородецьким, у 1955-му — групу в Горлівці, а останнього українського підпільника заарештували у 1958 році в сучасному Торецьку.
Донеччина і Луганщина — мала батьківщина шістдесятників. Василь Стус більшість життя прожив у Донецьку: навчався в педагогічному інституті, працював на шахті й у школі. Іван Світличний народився в селі Половинкине на Луганщині. Микола Руденко теж родом з Луганщини, він — співзасновник Української Гельсінської групи. Іван Дзюба — один із засновників «Народного Руху України». Анатолій Лупиніс дитячі роки провів на Донеччині, у 1956-му його заарештували за організацію студентських виступів, згодом він ініціював створення «Меморіалу» та УМА, яка з часом перетворилася на УНА-УНСО.
Були на Донбасі й протести проти радянської влади. У 1957 році в Хрестівці (тоді Кіровське) на комсомольському будівництві загинув шахтар, а адміністрація відмовилася дати гроші на похорон. Місто відповіло організованим виступом, і для його придушення стягнули війська. Шахтарські страйки 1989-го та початку 1990-х мали не лише економічні, а й політичні вимоги. 6 березня 1991 року страйкарі Донбасу вимагали державного суверенітету України, скасування 6-ї статті Конституції СРСР про керівну роль КПРС, деполітизації ЗМІ, КДБ, армії та МВС. У 1990-му шахтарі Донецька виступили на захист єдиної української школи міста. Тоді страйки охопили всю Україну — крім шахт Донбасу, страйкували 12 підприємств Червонограду.
Культура політичних протестів почалася не з Києва чи Львова, а з Луганська: 24 серпня 1998 року на День незалежності спецпідрозділ МВС «Беркут» розігнав шахтарський Майдан. Постраждали 22 шахтарі та 12 працівників міліції.
Автор матеріалу висловлює особисту думку, яка може не збігатися з позицією редакції. Відповідальність за опубліковані дані несе автор.
