Інфіковані російською

Луганськ. Середина 2000-х. Знайомий торгує годинниками. Етнічний росіянин із тих чиї батьки понаїхали на Луганщину після Голодомору. Батько з ним товаришував. Спільна тема — рибалка і годинники. Начебто все було гаразд. Але тут на тобі — знайомий випалив: «Вот львовяне за укрАинский язык, а они что русского не знают?»

Чи потрібні тут ще якісь пояснення до того, як мислять ті хто в чужій хаті вважає себе господарем?

Питання не в знанні фактів, а в структурі мислення. Будь яка пропаганда спрямована саме на зміну алгоритму думок. Так би мовити це є впливом  на «генетичний код» сприйняття дійсності. Згадана фраза проросійського пересічного персонажу є прикладом того, що питання не в тому чи знає людина звідки його рід чи не знає, а в тому що у нього СВОЯ імперська логіка. Все інше потрапляє у вже сформовану канву переконань зламати які вкрай важко. 

Наприкінці 80-х років в нашому територіальному, культурному та національному просторі почали відбуватись незворотні зміни. Вітер цих змін тиснув на радянські лещата, в які потрапила Україна ще на початку 20-го століття. Та хіба лише тоді? Вся наша історія — це намагання вирватись із павутиння узурпації, із пастки, яку нам завжди готувала Московія.

І пастка ця інколи навіть носила назву «українізація». Саме тоді, коли Сталін дивним чином «по завєтам Ілліча» розпочав боротьбу з московським шовінізмом, в Україну повернулись наші українські світочі науки і культури. Але згодом диявольський задум «вождя» на собі відчули не лише вони, але і вся країна. Ті хто повернувся на Батьківщину були або розстріляні, або згнили в таборах, або, як Михайло Грушевський, загинули при невдалій операції… Так саме як і Фрунзе, якого запідозрити в антирадянських нахилах було неможливо. Там була, знову ж таки, інша логіка. Логіка встановлення безапеляційної диктаторської імперської влади. І все, що не підпадало під канву цього вектору нищилось.

Дехто говорить, що ніякого геноциду та лінгвоциду української нації не було, апелюючи до того що авторитарна влада Московії нищила всіх не зважаючи на національність чи іншу належність. Тобто приціл був не на націю, а на клас. В цьому є лукавство. Дійсно, Сталін був дуже прагматичною людиною і його дії тому є свідченням. Він не став би боротись з прізвищами (хоч сам взяв російський псевдонім) чи етнічним корінням. Він нищив будь який спротив до імперії.

Знаменитий діалог Сталіна зі своєю матір’ю.

«Йосипу, ким ти став?», — спитала Кеке в 1935-му році за два роки до своєї смерті і початку страшних репресій.

Сталін відповів: «Ти пам’ятаєш царя? Ну от, я як цар».

«Краще б ти був священником», — відреагувала мати «вождя».

В 1935-му році це можливо кимось сприймалось як дотепний жарт. Можливо… Але вже до цього Україна зализувала страшні рани від штучного Голодомору. І так, я особисто можу сказати те, що казав мій дід 1905-го року народження – Голод був штучним!

Але питання ж не лише в Сталіні. «Учитель, учитель, учитель», — так він написав на обкладинці п’єси Олексія Толстого «Іван Грозний». І при цьому робив свою рецензію вилучаючи із реплік царя слова «ах» і «ох». Тобто фактично Сталін – це історична реінкарнація узурпаторів. І, до речі, Іван Грозний для України на той час ще не був такою загрозою, як його нащадки та спадкоємці престолу.

Але повернемось до наших часів.   

Тоді, на початку нової епохи Незалежності, коли вже була прийнята Декларація про державний суверенітет України (16 липня 1990 року) і, ніхто в Україні не знав ні про Ківалова, ні про Колесніченка, ні тим більше про Бужанського,  гриміло зокрема ім’я Левка Лук’яненка, який став автором Декларації про Незалежність. Ми пішли по незворотному шляху здобуття нашої суб’єктності в світі.

Більш ніж триста років Московська імперія робила все для того щоб знищити українську мову, яка базу нашої національної ідентичності. Емський указ, Валуєвський циркуляр та безліч інших заборон використання української мови… Всі вони були спрямовані на одне – вбити нашу душу! А мова і є душою нації.

Чергові «Лжедмитрии», які в Луганську перейменовують Луганський педагогічний Університет імені Т.Г. Шевченка, вилучають ім’я самого Тараса Григоровича з назви колись вкрай шанованого навчального закладу. Мовляв, Шевченко ніколи не був в Луганську. Цікаво, чи був в Луганську Пушкін, на честь якого названа одна з вулиць цього окупованого росіянами нині міста? Але питання навіть не в назвах, а в «самозванцах», якими так рясніє вся московитська історія. На жаль, але саме вони зараз намагаються творити історію нашого луганського краю. Ба більше – історію України, через засланих «казачков» у Верховній Раді, які вкотре прислуговуються перед Московією і при цьому спекулюють на тих кому «по-русски какось легше».

Як визначити громадянина тієї чи іншої держави? По паспорту? Офіційно – так. Але його (документ) можна загубити, він може згоріти або його хтось поцупить. Зрештою – це, хоч і офіційний, але папірець навіть, якщо він пластиковий. Справжнім «паспортом» громадянина є мова. В будь-якій країні. І коли хтось каже, що в Швейцарії кілька офіційних мов, то варто нагадати, що немає такої нації як швейцарці. Коли хтось каже, що в Канаді кілька офіційних мов, то нагадуємо – немає такої нації як канадці. Громадянство є, а нації немає. Ми, українці, слава Богу, живемо в своїй хаті, на своїй землі. Хоч нас і намагались вичавити, витравити, знищити, як фізично так і в глибинах нашої національної свідомості. Окупант прагне нам привити етнічну амнезію. Дехто в лоні нашої держави намагається цьому сатрапу допомогти.

Тоді варто ще раз згадати світового класика Тараса Шевченка, якого так боїться імперія, — «помагайте, недолюдки, матір катувати».

 

Валентин ТОРБА

 

 

 

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

1 × 2 =