Iнструкцiя з використання «корисних ідіотів»

З початку російсько-української війни газета «День» виходила з серією публікацій, де тривожною ниткою звучить фраза «атака в тил». Потужна машина російської пропаганди хоч і стає інколи приводом до анекдотів (розіп’яті хлопчики в трусиках, понищені синьо-жовті снігурі, зґвалтовані епілептичні бабці на блокпостах), та, враховуючи кількість уражених нею громадян, нам не до сміху. І в цьому плані навіть для затятого націоналіста з Карпатських гір у росіян виявилась підготовленою цинічна формула, де цей же націоналіст стає вже елементом пропаганди. Так Росія цілить в наш тил, вже не використовуючи ні танків, ні градів, а низку маніпулятивних прийомів.

Здавалось би за два роки війни українці мали б «розкусити» деталі таких формул навіювання. Та загибель маніакального бандита, ростовського автомийника, який пишався тим, що пристрелив більш ніж з десяток полонених, виявилась тестом саме для патріотично налаштованих українців. Величезний ланцюг людей в Донецьку, яких звезли до гроба цього покидька, російськими ЗМІ було подано як масове поклоніння. Для підготовленого сприйняти за чисту монету такий сюжет російського глядача з Уфи, така картинка логічно вкладається в пропагандистський образ «ополченців». І то нічого, що «ополченець» цей є громадянином РФ. Для пересічного мешканця ж Донбасу згаданий натовп нічим не дивує.

По-перше, на окупованих територіях дійсно багато проросійського, ще більше за останні два роки затьмареного кремлівською пропагандою елементу. По-друге, не забуваємо, що ми маємо справу з середовищем, яке існує в умовах не просто тоталітарної окупаційної влади, а й «бєспрєдєлу». На теренах, де існує лише влада автомату, ми маємо справу з ізольованою колбою, в якій можна творити як зухвалі і криваві провокації, так і створювати будь-які телевізійні картинки. Мешканцю Львівщини чи Київщини важко зрозуміти стан, який панує на території Донбасу, що фактично перетворилась на концтабір. Важко пересічному українцю усвідомити, що страх — це не тоді, коли з пронизливим свистом прилітає міна, а тоді, коли до під’їзду приїздить «віджатий» джип з головорізами. Тому можна зрозуміти рефлексії колишніх мешканців Донбасу, для яких черги до трупа окупанта є болючим усвідомленням того, на що перетворилась їхня рідна земля. Але українцям в цілому не можна грати на болю приниження Донбасу в той час, коли необхідно робити висновки щодо причин цієї трагедії.

Та в унісон з постановкою російського телебачення в соціальних мережах буквально піднялась істерика тих, хто позиціонує себе патріотом. Ключова теза вкидання — «ми не хочемо жити з такими людьми!». І це в дні, коли в Луганську на підвал потрапили три підліткми, що фотографувались з українським прапором, а в Дніпрі в опері проросійська дама розбила молотком голову українському воїну! Політики, експерти, журналісти почали з нервом філософствувати про те, «що робити з мешканцями Донбасу», наче це в їхніх руках існують важелі впливу і права на чужі долі. Деякі українські авторитети просто «спалились» на досить нескладному, але показовому приводі.

Та Путін може бути задоволеним, адже до всього видно, що окремі прошарки в українському суспільстві певною мірою доведені до готовності грати в його гру. Тобто використовуючи начебто патріотичні імперативи, насправді можна поцілити в свою ж (!) українську державність, розподіляючи братів на своїх і чужих, а землі на наші і залишені на поталу окупанту. Мрія кремлівського чекіста — задушити жертву її власними руками — в дії.

Як тут не пригадати істерики в соціальних мережах рік тому стосовно до харків’ян, які вкотре обрали Геннадія Кернеса мером. Виявляється, для загалу цей факт став розчаруванням, і позиція «моя хата скраю» в мізках певного прошарку патріотів рефлективно (і в дечому інфантильно) перетворилась на «згорів сарай — гори і хата». Хата єдності і державності! Естафету «даунбасів» та «совків» тоді на певний час перейняли «гепнуті» харків’яни.

Те, наскільки серйозним є це питання, свідчить і нещодавно видані на загал матеріали з начебто приватної переписки Суркова, зокрема, з яких видно, як, використовуючи українські ж ЗМІ і українські сили, РФ робить все для розпалення ситуації вже на Закарпатті. Росія працює методично, цинічно і творчо, пристосовуючись під умови і особливості регіонів. Хоча (з самої цієї переписки) той кого начебто «підставляє» такий компромат (зокрема Льовочкін), під кінець виходить не таким вже й поганим персонажем. Знову маніпуляція?

Якщо українці, які стікають кров’ю тисяч вбитих співвітчизників, так «купуються» на кремлівські технології, то що дивного в тому, що на Заході агресія РФ проти України так само сприймається неоднозначно? Ми забуваємо, що Москва ніколи не залишала свого впливу на Захід. Лекції Штайнмаєра на Уралі, цьомки пенсіонерів Саркозі та Берлусконі з Путіним та ще багато чого є лише окремими камінцями смальти до загальної мозаїки присутності російського впливу в Європі. Наголосимо — історичної присутності впливу (ще з часів Комінтерну та наївних прокомуністичних фантазерів початку XX сторіччя).

На цьому тижні видання Atlantic Council оприлюднило статтю, де визнається, що іноземні ЗМІ мимоволі допомагають Росії і приховують ведення війни РФ на Донбасі. Дійсно, західні ЗМІ, згадуючи смерть Мотороли, подавали його як ватажка «проросійських повстанців». Оглядач справедливо зазначив: «Насправді ж Павлов був більше, ніж просто «проросійським». Він взагалі-то був росіянином. І мова не про чіпляння за слова, це суть всього конфлікту. Павлов був одним з десятків тисяч громадян Росії, які приїхали в сусідню Україну для того, щоб розв’язати війну». Така стаття на іноземному ресурсі є прикладом протидії російській інформаційній отруті. Це поки що епізодична спроба розібратися в принципових нюансах. Для цього відповідального завдання необхідна не лише апріорна позиція, а й професіоналізм, який вимагає від журналіста розставляти точки над «і».

Що ж українці можуть протиставити формулам російського маніпулятивного впливу?
«НАМ ПРОСТО ПОТРІБНО ПРИПИНИТИ МИСЛИТИ КАТЕГОРІЯМИ ЗРАДИ»

Дмитро КУЛЕБА, посол України в Раді Європи:

— Росія може дозволити собі безкінечний потік викривлень та відвертої брехні в інформаційному просторі. В наш час мірилом якості ЗМІ є швидкість донесення інформації до аудиторії. Відповідно, шанси на те, що якась чергова «качка» успішно долетить до своєї аудиторії зростають. Рецепт для протидії цьому простий — медіаграмотність журналістів та факт-чекінг. Медіаграмотність, насамперед, включає аналіз достовірності джерела та платформи, яка розповсюджує інформацію від джерела. Для України, де, на жаль, ЗМІ схильні підхоплювати російські новини, тому що їх легше перекласти на українську, це особлива проблема. Така проста річ як знання журналістами базових європейських мов могла б суттєво допомогти у відсіюванні російських інтерпретацій. Щодо сприйняття подій в окупованих Криму та на Донбасі, то нам просто потрібно припинити мислити категоріями зради. Росіяни є майстрами фальшування реальності і нам потрібно ігнорувати цю фальш. Неважливо, якою є картинка з Криму чи Донбасу. Важливо, що це наша земля і наші люди, за яких треба боротися.
«У ЗАХІДНИХ КРАЇНАХ ПРОДОВЖУЮТЬ ПОШУК ІНСТРУМЕНТАРІЮ ДЛЯ ПРОТИДІЇ РОСІЙСЬКІЙ ПРОПАГАНДІ»

Сергій СОЛОДКИЙ, перший заступник директора Iнституту світової політики:

— Коли ми говоримо про західні або внутрішньо-українські дестабілізуючі реакції на російські провокації, то треба усвідомлювати, що вони цілком можливо є частиною спецоперацій. Я б не став применшувати роль російських спецоперацій щодо нав’язування свого дискурсу в західне суспільство через в тому числі західні мас-медіа. Гадаю, що страшні не стільки прямі канали інформаційного впливу, наприклад, Рашатудей, як інші непрямі засоби впливу, запущені Кремлем. До них відносяться окремі симпатики до Кремля серед політичних кіл, як право-радикального так і лівого толку. Існують деякі лідери громадської думки серед експертів, журналістів, громадських діячів особливо із табору колишніх совєтологів, тобто тих, кого прийнято називати «корисними ідіотами». Чи ефективний наш опір подібним тенденціям? Очевидно, що самій Україні з цим не впоратись, але так само очевидно, що у нас є союзники на Заході, з якими необхідно співпрацювати і випрацьовувати відповідні контрзаходи. Ці люди адекватно розуміють загрози, які надходять від РФ, від російських спецоперацій, і називають речі своїми іменами, що дуже важливо, адже розмитість визначень дає тло для проросійських маніпуляцій.

На жаль, не завжди таке розуміння перетворюється в дію. І це не тому, що наші прибічники не хочуть нічого робити, а тому, що не знають, що робити, оскільки інформаційна сфера досить делікатна, особливо в західному суспільстві, для якого характерна свобода і повага до журналіста. Тому тут потрібно діяти урядам, і саме уряди відпрацьовують засоби протидії російській пропаганді, щоб при цьому не завдати удару по своїй головній цінності — свободі слова. Це справді складно для Заходу, який вимагає чіткого артикулювання загроз і громадянської єдності. Для прикладу того, що на Заході такі загрози розуміють, можу назвати ініціативу «Стратегічні комунікації». Представники цієї ініціативи збирають з усіх європейських мас-медіа фейкові новини і дезавуюють їх відповідним чином. Вони так само випускають інструкційні відеоролики, які пояснюють, як можна розпізнати російську пропаганду і російську маніпуляцію фактажем, вигадуванням фактів.

Треба замислитись, чому окремі провокації і спекуляції мають популярність в суспільстві і про них всі знають, а про їх спростування — ні? Це особливість людської природи, яка не докопується до істини, а ведеться на щось гучне і поверхове. Відповідно російська пропаганда розкручує певні речі, на які всі звертають увагу, і враховує специфіку та слабкості людської душі. Варто зазначити, що зерна маніпуляцій російська пропаганда посіяла досить давно і тепер нанизує на підготовлений ґрунт нові сценарії навіювань. Прикро, що навіть після відвертої агресії РФ, окупації територій та втрат у багатьох українців так і не виробилось відповідного антиманіпулятивного імунітету. Повертаючись до західних ЗМІ, то я сам був свідком неодноразових помилок навіть у поважних виданнях, наприклад, в NYT, коли Аксьонова називали прем’єр-міністром Криму. Але західні ЗМІ чутливо реагують на зауваження і часто виправляють свої помилки. І там вже йдеться не завжди про маніпуляції Кремля, а про елементарну неуважність, неакуратність, нездатність розібратись у глибинних питаннях, а отже, безграмотність журналістів. Звичайно, в Україні мають бути ті, хто повинні відповідно реагувати і надсилати зауваження редакторам ресурсів. Це і реально, і необхідно робити.

Але мушу сказати, що в західних країнах все ж таки продовжують пошук інструментарію протидії російській пропаганді. Хоча це не завжди публічно помітно. Вони також звертаються і до українських експертів, але, знову ж таки, не завжди наші поради годяться для ліберальних суспільств. І безумовно в своєму лібералізмі ці суспільства уразливі до російських інформаційно-маніпулятивних токсинів.

Також зверну увагу, що в Росії є великий досвід з роботи та підкупу ключових осіб на Заході. У мене є велике дослідження на тему, як ще радянська Росія працювала із західними елітами, починаючи з 20-х років минулого століття. І західні лідери про це знають.

Валентин ТОРБА, «День»

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

три × два =